Вітаю вас, дорогі браття і сестри, у духовній мандрівці, під час якої ми намагаємося відкрити для себе головні таїнства віри нашої Церкви, що їх подає нам Боже об’явлення. У попередніх роздумах ми говорили, що є дві найважливіші істини, у які повинен вірити кожний християнин. Це — віра у Пресвяту Трійцю і у воплочення другої особи Пресвятої Трійці, Божого Сина Ісуса Христа. Ми також говорили, що рання Церква формулювала головні правди своєї віри і передавала їх у символах віри тим, хто приступав до Святого Таїнства Хрещення.
Сьогодні я запрошую вас роздумати над першим членом «Символу віру», який був у хрещальних символах усіх помісних Церков від початків християнства. Він є першим і найважливішим. Я думаю, ви всі його знаєте. У контексті нікейсько-царгородського «Символу віру» ми ісповідуємо: «Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі і всього видимого і невидимого».
Часом ми швидко перебігаємо цю фразу, не надто над нею замислюючись, тому й не заглиблюємося в усю повноту, в усе багатство того, що доносять до нас ці слова з давнини століть — життя ісповіді, мучеництва, страждання, але й радості Христової Церкви.
Ми віримо в Бога, який є нашим Батьком
Ми, як християни, віруємо в єдиного Бога Отця. Перефразовуючи слова святого Григорія Богослова, можемо сказати, що ми віримо в єдиного Бога, тому що маємо єдиного Бога Отця. Віруємо в Бога Отця, який є Джерелом Пресвятої Трійці; який споконвічно народжує Сина і дихає Святого Духа; який є безначальний, незбагненний, неописаний, вічний; який є тим, хто на початку створив усе.
Вірую в єдиного Бога Отця. Це щось особливе, що відрізняє християн від прибічників усіх інших віровизнань чи релігій. Бо лише християни вірять у Бога-Батька, який так нас любить, що назвати його можна найдорожчим словом, котрого дитина навчається в лоні своєї родини. Отже, віруємо в Бога, який для нас є Батьком і Джерелом нашого життя. Віра в Бога Отця як Джерело життя — це головна прикмета, яку нам передає «Символ віри».
Наш Бог живий
Ми віримо в Бога, який є живим. На відміну від усіх інших божків, що про них читаємо в різних книгах Священного Писання, Божий народ від початку своєї історії і свого спілкування з Богом говорив про Нього як про живого Бога, як про Джерело всього життя. Він єдиний, який є. Пригадаймо собі те богоявлення, яке бачив Мойсей у пустелі у вигляді куща, що палав, неопалимої купини.
У певний момент Мойсей запитує: «Ким Ти є, Боже? Яке Твоє ім’я? Бо коли я повернуся до тих людей, до яких мене посилаєш, вони запитають про це». І тоді Господь каже: «Я той, хто є».
Бог усе держить у своїх руках
Отож саме в особі Бога Отця ми відкриваємо живого Бога, який є Джерелом усякого життя. Можна сказати, що лише Він є по-справжньому тим, хто є, живе та існує. Все інше черпає своє життя та існування від Нього. Тому ми й кажемо, що віруємо в єдиного Бога Отця — Вседержителя. Наш Бог Отець є Вседержителем, тобто все держить у своїх руках саме через те, що дає всьому можливість бути, існувати. Віра в Бога, Джерела життя, є причиною того, чому сьогодні християни так шанують кожне людське життя.
Бог є Творцем, від якого все походить
Віра в Бога, який є Джерелом усякої плідності та всякого добра і який помножує життя і все те, що для цього життя необхідне, є також головною прикметою прадавньої віри в Бога Творця. Тому ми й кажемо: «Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі і всього видимого і невидимого».
Бог Отець — Джерело життя
Наш Бог Отець — Бог єдиний, справжній, живий. Він є водночас Джерелом усякого життя. Він є Джерелом осіб Пресвятої Трійці. Родить Сина і дихає Духа Святого, передаючи їм повноту свого Божества. Бог Отець є Творцем, який усе творить Сином і Духом Святим.
Він є Джерелом мого життя. Я можу дихати, існувати саме через те, що Бог Отець мене любить і дає мені те життя і дихання. Прокидаючись щоранку і бачачи, що Господь Бог дарує мені новий день, життя і здоров’я, щоб прожити цей день, я звертаюся своїми думками у молитві вдячності до Джерела, до мого люблячого Бога Отця, який є, який є поруч, який є зі мною, який є для мене.
Ісповідь віри київського митрополита Іларіона
Загляньмо в таємницю Бога Отця, якого нам об’явив Ісус Христос. Для цього хочу запросити вас послухати «Ісповідь» нашого київського митрополита Іларіона. Сьогодні він може бути для нас голосом віри ранньої Київської Церкви, тієї радісної віри, якою проголошувалася віра в Бога-Творця, який є близько, який любить, животворить і є джерелом нашої надії.
Митрополит Іларіон пише у своїй «Ісповіді»: «Вірую в єдиного Бога, у Трійці явленого Отця, неродженого, безначального, нескінченного; Сина ж родженого, але собезначального Отцеві і співконечного; і Духа Святого, що від Отця ісходить і в Сині являється, у Трійцю єдиносущну, але роздільну особам; Трійцю за іменнями, але єдиного Бога». Отець описаний як джерело вічнопливуче Пресвятої Трійці.
† Святослав,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
Сьогодні ми розглянемо другий член «Символу віри», який концентрує нашу увагу на другій особі Пресвятої Трійці — на Синові Божого, Ісусові Христові, нашому Спасителі. Він звучить так: «Вірую в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, єдинородного, від Отця родженого перед усіма віками — світло від світла, Бога істинного від Бога істинного, родженого, несотвореного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося». Отож, хто Він — цей Син Божий? Що каже про Нього Священне Писання, а відтак, що означають слова: «світло від світла», «Бог істинний від Бога істинного», «роджений», «несотворений», «єдиносущний з Отцем»?
Божий Син — друга особа Пресвятої Трійці
Минулого разу, коли ми роздумували над першим членом «Символу віри», то звертали нашу увагу на першу особу Пресвятої Трійці, на нашого Бога Отця. Властиво, Бог Отець є нерозривно, інтимно пов’язаний з Богом Сином. Ми згадували, що окреслюємо нашого Бога як Отця через те, що Він споконвічно, понадчасово зроджує свого єдинородного Сина і перебуває з Ним у стосунку, як Отець із Сином.
Другий член «Символу віри» відкриває нам одну з глибинних істин життя Пресвятої Трійці: ми бачимо в ньому Сина Божого як другу особу Пресвятої Тройці, який співіснує безначально, понадчасово з Отцем. Особлива риса, за якою ми можемо розрізнити Отця і Сина, як вчать нас отці Церкви, — це те, що Отець є тим, хто родить, а Син як особову ознаку має те, що Він роджений Отцем.
Що каже нам Святе Письмо про Сина Божого?
Ми маємо дуже цікаві елементи, які знаходимо у Священному Писанні, зокрема в книгах Нового Завіту, — вони підкреслюють нам Його божественне єство. Син Божий є «відблиском слави Отця, образом його істоти» (Євр. 1, 3), як читаємо в Листі до євреїв. Його особове родження від Отця, є родженням світла від світла, Бога істинного від Бога істинного. Син Божий являє в собі Отця. Він є Слово живе, яке було «споконвіку в Бога» і «було Богом» (Ів. 1, 1), — читаємо в першому рядку Євангелія від Івана. Той самий Син Божий є образом Божої благості, печаттю рівнообразною, «образом невидимого Бога» (Кол. 1, 15), як про це пише апостол Павло в Посланні до колосян.
У книгах Священного Писання Старого Завіту терміном «Син Божий» позначається насамперед боговибраний народ: «Мій син, мій первенець Ізраїль» (Вих. 4, 22), — читаємо у книзі Виходу. Відтак у царя і пророка Давида чуємо про Сина Божого, як майбутнього Царя-Месію, якого очікує старозавітний Ізраїль. У другому псалмі читаємо такі слова: «Господь сказав до мене: Син мій єси ти, я породив тебе сьогодні. Проси в мене, і я дам тобі народи в спадщину, і кінці землі тобі в посілість» (Пс. 2, 7–8).
У книгах Нового Заповіту слово «Син Божий», цей особливий титул, пов’язаний з особою Ісуса Христа, нашого Спасителя. «Я іду до Отця мого і Отця вашого» (Ів. 20, 17), — каже Христос до своїх учнів на Тайній вечері, а Отець в об’явленні Сина під час Його Преображення на Таворській горі каже: «Це Син мій, Вибранець, слухайте його» (Лк. 9, 35). Святий євангелист Іван ісповідує божество Сина Божого такими словами: «Божий Син прийшов і дав нам розум, щоб ми Правдивого пізнали […] Він — правдивий Бог і життя вічне» (1 Ів. 5, 20).
Святі отці: «Син Божий не є створінням. Не було такого моменту, коли б Він не існував»
У цьому другому члені «Символу віри» читаємо також окреме формулювання, окремі фрази, які передали нам святі отці першого Нікейського Собору. Цей Собор і був скликаний для того, щоб у боротьбі в аріанами утвердити апостольську віру в божество Ісуса Христа. Прихильники Арія називали Сина Божого простим створінням. Вони заперечували, що Він споконвічно, співбезначально існував з Отцем ще перед початком створення світу. Тому тут ми чуємо такі слова: «Бога істинного від Бога істинного, родженого і несотвореного, єдиносущного з Отцем». Отже, святі отці підкреслили, що Син Божий не є створінням. Не було якогось моменту, коли б Він не існував. Як понадчасово Отець є Отцем, так і понадчасово Син є Сином. Він є роджений, але не створений.
Словами «єдиносущний з Отцем» нікейська спадщина чітко і ясно нам каже, що Отець і Син є рівні в гідності. Отець і Син — це дві різні особи, які ми розрізняємо, не розділяючи їх. Отець і Син належать до тієї самої божественної природи. Отець спочиває в Сині, даючи Йому всю свою природу, а Син приймає повноту божества від Отця, не відокремлюючись від Нього. Таким чином ці дуже важливі слова підкреслюють, що Син Божий, наш Спаситель, є один зі Святої Трійці, як ми співаємо про це під час Божественної Літургії у гімні «Єдинородний Сину».
Святий Кирило Олександрійський каже так: «Церква ісповідує Сина єдиносущного Отцеві, окреслюючи рівність Пресвятої Трійці і єдність Божої природи, потверджує тим божество Сина Божого. Син не виникнув у часі, як інше творіння, тому Він не нижчий від Отця, співіснує з Ним вічно, рівний із Ним у всьому, окрім того, що родити належить Отцеві. Син Божий є вмістилищем божественної премудрості. Отець, задумуючи творити світ, увесь задум про створення уклав у Синові». Тому ми й кажемо, що через Нього, тобто через Сина Божого, і в Ньому «все сталося». Син Божий, як і Отець, і Дух Святий, є творцем усього, що існує, усього видимого і невидимого створеного Ним світу.
† Святослав,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
Сьогодні ми розглянемо третій член «Символу віри», який каже таке: «Він [Господь наш Ісус Христос] задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов з небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком».
Цей член «Символу віри» підкреслює, що ми віримо в Бога, який є Трійцею: Отцем, Сином і Духом Святим. Але саме друга Божа особа, Син Божий, Ісус Христос зійшов із небес, і тільки Він прийняв людську природу, став чоловіком задля нас, людей, і нашого ради спасіння.
Ісус Христос — справжній Бог і справжня людина
Це таїнство ми називаємо воплоченням — коли Божественна особа Ісуса Христа, Сина Божого, вміщає в собі як повноту божества, яке Він безначально отримав у своєму родженні від Отця, так і повноту людської природи, що її Він одержав від Пречистої Діви Марії силою і діянням Святого Духа. Це таїнство входження вічного Бога в людську історію; таїнство, у якому Ісус Христос ввібрав у свою Божественну особу все те, що ми називаємо досвідом людського життя минулих, сучасних нам і майбутніх людських поколінь. Це таїнство, як я вже згадав, ми називаємо таїнством воплочення.
Боголюдськість Христа проповідувалася від початку
Наш «Символ віри» каже нам, що це таїнство здійснилося завдяки діянню Святого Духа в лоні Пречистої Діви Марії. Ця істина, що Син Божий Ісус Христос у своєму воплоченні народився від Діви без співдії мужа, належить до найдавніших елементів апостольської проповіді. Це народження від Діви, непорочне дівицтво Пречистої Діви Марії проповідувалося від початків християнства.
Воплочення Сина Божого з Духа Святого і Марії Діви було осердям віри Церкви в божество Ісуса Христа. Хоча Син Божий став людиною, але не перестав бути Богом. Хоча Він став людиною, але зберіг у собі повноту божества.
Повчання отців четвертого Вселенського Собору
Про воплочення Сина Божого ми читаємо в догматичних актах, рішеннях Халкедонського Собору (451 рік). Це був Собор Вселенської Церкви в V столітті, який якраз підкреслював, що повнота людської природи в особі Ісуса Христа збереглася і після Його воплочення. Повнота людськості в Ісусі Христі, будучи поєднаною з Його божеством, не занепала, не зникла, не зменшилася, а, навпаки, обожествилася, розквітла, досягла своєї повноти. І тому, як каже апостол Павло, в особі Ісуса Христа є всяка повнота: і Його божества, і Його людськості.
Ось як про це каже Халкедонський Собор: «Повчаємо сповідувати одного й того самого Сина, Господа нашого Ісуса Христа, єдиносущного з Отцем за божеством, і того самого, єдиносущного з нами за людськістю, у двох єствах незлито, незмінно, нероздільно, нерозлучно пізнаваного, не на дві особи розсіченого чи розділеного, але одного й того самого Сина і єдинородного Бога-Слова, Господа Ісуса Христа». Отож ми ісповідуємо Сина Божого як правдивого Бога і правдиву людину, який поєднав дві природи, Божу і людську, у єдиній Божественній особі.
Воплочення Сина Божого у Святому Письмі: Благовіщення і Різдво
Таїнство воплочення описується в книгах Священного Писання в контексті двох подій. Одна з них — це подія Благовіщення Пречистої Діви Марії в Назареті, коли ангел Гавриїл прийшов до Неї, незайманої дівиці, яка була заручена з Йосифом Обручником, і сповістив Їй, що з Неї народиться Спаситель світу. І тоді Богородиця відповіла: «Як це станеться, адже ж я не знаю мужа». Тоді каже ангел: «Дух Святий зійде на Тебе, і сила Вишнього отінить Тебе». Саме ці слова, слова одкровення ангела, промовлені до Богородиці в контексті Благовіщення в Назареті, і ввійшли як невід’ємна складова «Символу віри» і над якими ми сьогодні роздумуємо.
Друга подія, у якій цей волочений Бог, який став людиною, показався, став видимим, знаним людям, — це таїнство Різдва Христового. Різдво Христове — це момент народження того, який непорочно зачався з Духа Святого в лоні Діви Марії, народження відвічно очікуваного Месії, Спасителя. Про це ангел сповіщає пастирям, які вночі стоять на сторожі біля своїх отар. В один момент вони чують, як на небі співає небесне воїнство: «Слава во вишніх Богу і на землі мир людям благовоління». Відтак ангел каже до пастирів: «Сповіщаю вам велику радість, бо сьогодні в місті царя Давида, тобто у Вифлеємі, народився вам Спаситель, Христос-Господь».
За світлом зорі мудреці зі сходу прибули для того, щоби вклонитися цьому Цареві віків, Богові, який прийшов на світ у людському тілі як маленьке дитя. Вони бачили людську природу Ісуса Христа, але вклонялися Йому як живому предвічному Богові. Тому, описуючи це таїнство, українська коляда каже: «Бог предвічний народився, прийшов днесь із небес, щоб спасти люд свій весь».
Він став чоловіком задля нашого спасіння. Торкнув досвід людини всіх часів і всіх історичних епох. Тому й каже апостол Павло: «Ісус Христос є той самий вчора, сьогодні, навіки».
† Святослав,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
Дорогі в Христі брати і сестри, продовжуємо нашу духовну мандрівку дорогами «Символу віри», який ми співаємо як молитву «Вірую» в кожній Божественній Літургії. Сьогодні ми розглянемо четвертий член «Символу віри», що каже: «Він [Ісус Христос] був розп’ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і був похований».
Цей член «Символу віри» впроваджує нас у першу частину так званого пасхального таїнства. «Пасха» з єврейської означає «перехід». Це події, які об’єднують у собі страждання, смерть і воскресіння Ісуса Христа. Сьогодні ми розглянемо цю першу частину пасхального таїнства, де матимемо перед своїми очима страждання, розп’яття, смерть і погребення нашого Спасителя.
Христос іде на страждання, щоб знищити наші страждання
Христос, ставши людиною, як ми про це роздумували під час попередніх зустрічей, узяв на себе всю повноту людського досвіду. Людина після гріхопадіння стала смертною і стражденною. Господь творив людину не для смерті і страждання, а для вічного і щасливого життя в Бозі. Але саме тому, що через гріх людина відокремила себе від Бога, Син Божий, ставши людиною, добровільно взяв на себе всі наслідки гріхопадіння людини. Він добровільно захотів розділити з людиною її болі і страждання. Він добровільно захотів покластися з людиною в її гробі. Своїми стражданнями захотів знищити наші страждання та смерть і відкрити нам дорогу назад, дорогу до Бога, дорогу до вічного щасливого життя. Це ми називаємо ділом спасіння, яке чинить нам наш Бог, що є не лише Творцем, а й Спасителем людського роду і всесвіту.
Тайна вечеря
Ми знаємо, що перед своїми стражданнями, безпосередньо входячи в це пасхальне таїнство, Христос засів зі своїми апостолами на Тайну вечерю. Слово «тайна» ми вживаємо не для того, щоб сказати, що ця вечеря була якоюсь таємною, підпільною, а щоб підкреслити, що вона відкриває людині найглибші таємниці Божого діла спасіння. Тайна вечеря зробила учасниками таїнства відкуплення і спасіння людського роду тих апостолів, які зі своїм Учителем Ісусом Христом творили одну-єдину братню трапезу.
Заснування Святих Таїнств Євхаристії та Священства
Ми знаємо, що там, на Тайній вечері, Ісус Христос установив Таїнство Євхаристії і Таїнство Священства. Таїнство Євхаристії — це таїнство Його Тіла і Крові. Тож, ідучи на страждання, Христос начебто в таїнственний спосіб випереджує ту кровну жертву, у яку Він себе принесе на хресті, даючи себе в безкровний спосіб своїм учням у вигляді хліба і вина. Таїнство Євхаристії — це таїнство Тіла і Крові Ісуса Христа у вигляді хліба і вина.
Священні Євангелія нам кажуть, що Христос на Тайній вечері взяв хліб, поблагословив, розломив, дав своїм учням і апостолам, кажучи: «Прийміть, їжте, це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів». Так само взяв чашу, поблагословив і сказав: «Пийте з неї всі, це є Кров Моя нового завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів».
А потім каже до апостолів: «Це чиніть на Мій спомин». Таким чином це таїнство відкуплення, яке Христос звершить у смерті, стражданні на хресті, Він передав як таїнство спасіння, таїнство порятунку від смерті своїм апостолам у їхньому священстві через причастя Тіла і Крові нашого Спасителя, яке доступне сьогодні кожному з нас.
Страждання і розп’яття Спасителя
Христос іде на страждання. Він молиться у Гетсиманському саду. Дає себе схопити, зв’язати в Гетсиманії. Є ведений на суд до первосвященника, відтак до Пилата. І Його безгрішного засуджують, як злочинця, на смерть. Він скараний на найгірший і найбільш принизливий вид смерті, який у той час практикувало людство, — смерть через розп’яття на хресті. Але там, на хресті, Христос, вмираючи, переміг нашу смерть.
Таїнство хреста в традиції Східної Церкви описується як насадження на землі новозавітного райського дерева життя, до якого наші прабатьки Адам і Єва втратили доступ колись у раю. Таїнство хреста — це таїнство народження нового людства. Там, на хресті, Христос вмирає, щоби своєю смертю знищити гріх.
Апостол Іван Богослов описує криваву смерть нашого Спасителя як заколення пасхального ягняти, яке практикував ізраїльський народ на згадку про визволення з єгипетської неволі; як пасху виходу з Єгипту; як пасху визволення з рабства і дорогу до свободи. Христос є справжнім новозавітним Агнцем, кров’ю якого ми визволені від гріха та смерті і отримуємо можливість повернутися назад — до дому Небесного Отця. Христос вмирає на хресті і таким чином умертвлює гріх. Він узяв на себе гріх усього світу для того, щоб його розірвати, знищити на хресті.
Проколення списом
Ми знаємо, що вже мертве тіло Спасителя сотник проколов списом, — проколов Його бік. Свідки побачили, як з Христового боку витекли кров і вода — людству відкрилося джерело життя. Витекли кров і вода, які донині животворять таїнственне вічне життя Христової Церкви, яке ми черпаємо у Святих Таїнствах.
Святі Отці говорили, що в момент смерті, коли з ребра Христового випливали кров і вода, народилася Церква як нова Єва. І ми, віруючі люди, стали єдинокровними, співтілесними з нашим Спасителем. Ми творимо Церкву як Тіло Христове.
Похорон Ісуса Христа
Відтак Христос був знятий із хреста і похований. Він ліг у гробі для того, щоб підняти всіх померлих, які у гробах чекали на звільнення. Христос помер, щоб знищити своєю смертю нашу смерть. Він помер, щоб у день Його воскресіння ми могли заспівати: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував».
† Святослав,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
Воскресіння Христа — центральна подія
Недаремно Воскресіння Ісуса Христа є окремим членом «Символу віри», окремою духовною зупинкою в нашій мандрівці. Адже Господнє Воскресіння є центральною подією всієї історії спасіння. Воно було і є головним змістом проповіді колись апостолів, а сьогодні Христової Церкви. Якщо б ми себе спитали, про що говорили апостоли, коли з Єрусалима розійшлися по всьому світі, щоб проповідувати Євангеліє, то відповідь була б такою: «Вони говорили, що Христос воскрес із мертвих. Вони були свідками події».
Апостоли і ми, їхні наступники, є тими, які бачили Воскреслого, — Того, кого вони кілька днів перед тим бачили під час Його арешту; від кого вони втікали, рятуючи своє життя, коли бачили Його страсті; кого Іван разом із Пречистою Дівою Марією і Марією Магдалиною оплакували під хрестом, вдивляючись в Його скатоване обличчя. Того самого, у тому самому тілі, позначеному ранами розп’яття, вони сьогодні зустрічають як живого, воскреслого, який переможно виходить із запечатаного гробу.
Про Воскресіння Ісуса Христа ми читаємо в усіх Євангеліях як про головну подію, про яку євангелисти хотіли розповісти нам. Я пригадую одного свого учителя, який говорив, що Євангелії — це розповідь про страждання, смерть і Воскресіння Ісуса Христа з великим вступом. Кожен євангелист по-своєму укладає той вступ, але всі разом єдиним серцем і устами сповіщають нам про те, що Христос воскрес із мертвих.
Воскресінню передувало погребення Ісуса і зшестя Його до аду
У наших попередніх роздумах ми бачили нашого Спасителя, якого зняли з хреста і поклали в гріб. Це погребіння Ісуса Христа є дуже важливим поворотним моментом у тому русі до життя, яке сповіщає нам Христова Церква як про пасху. Ми згадували, що страждання, смерть і Воскресіння разом становлять одне-єдине пасхальне таїнство. Христос воскрес саме через те, що міг пройти крізь смерть, знищити її, показати, що смерть — це не кінець, а «пасха», тобто «перехід». Як колись Ізраїль пройшов через Червоне море, так і ми повинні й покликані перейти через смерть для того, щоб вийти з неї живими, воскреслими разом з нашим воскреслим Спасителем.
Будучи покладеним тілесно в гробі, Ісус Христос зійшов у глибини аду. Властиво, у східній візантійській традиції іконою Воскресіння ми часто називаємо ікону «Зішестя Христа в ад». Ад — це не пекло, не місце чи, радше, стан вічної кари і муки. Ні. Ад — це стан очікування, у якому перебували всі старозавітні праведники. Це стан очікування Месії, який має прийти і вивести їх з країни темряви, де люди сподівалися на визволення і виведення їх у воскресіння.
Ікона «Зішестя Христа в ад» показує нам прославленого, воскреслого Спасителя, який тримає за руку Адама і Єву, виводячи, виймаючи їх з гробів. Христос, воскреснувши, показує нам, що воскресіння чекає кожного з нас. Воскресіння Ісуса Христа є запевненням воскресіння кожного з нас.
Явлення Христа після Воскресіння
У своєму Воскресінні Господь наш Ісус Христос являвся сорок днів своїм апостолам, показуючи їм своє прославлене, воскресле Тіло. Ми пригадуємо цю подію з невірством, а пізніше ісповіддю віри святого апостола Томи. Його не було в той час, коли Церква переймала від жінок-мироносиць і Марії Магдалини звістку про те, що гріб порожній і Христос воскрес. Спаситель, явившись пізніше, запросив апостола Тому доторкнутися до Його прославленого тіла, до того боку, з якого виливається таїнственне життя Церкви, до Його ран і бути віруючим, а не невіруючим.
У цьому явленні Христос відтак згадає кожного з нас. Він скаже цьому апостолові: «Ти бачив, тому віруєш. Проте блаженні ті, які не бачили, але увірували».
Віра у Воскресіння — необхідна умова спасіння
Віра у Воскресіння Ісуса Христа є необхідною умовою нашого спасіння. Апостоли від початку проголошували, що для того аби спастися, треба вірити, що Христос воскрес із мертвих. Віра у Воскресіння є найвищою вірою і вершиною християнської віри. Каже апостол Павло: «Як Христос не воскрес, то марна ваша віра».
Тому таким важливим і радісним є ця подія для всього людства. Христос виводить із глибин аду все людство, що жило на землі до Його приходу, і відкриває шлях у воскресіння всім, хто сприймає вістку про Його Воскресіння, яке вже відбулося. Через проповідь Церкви ми сьогодні можемо пережити зустріч із воскреслим Христом так само, як пережили апостоли в Єрусалимі в перші дні після Його Воскресіння Спасителя і понесли цю звістку аж до краю землі.
Нехай ця апостольська проповідь та ісповідь віри у воскреслого Христа буде силою нашої християнської віри сьогодні і на майбутнє. Тоді ми разом зможемо проповідувати та ісповідувати істину, що Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував.
† Святослав,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
Коли і звідки вознісся Ісус Христос?
Передусім ми повинні пригадати, що після свого славного і триденного Воскресіння наш Господь Ісус Христос ще сорок днів об’являвся апостолам у своєму воскреслому і прославленому тілі. Наче знову давав їм змогу Його побачити, пережити, наново для себе відкрити (як прославленого Учителя) і переосмислити все те вчення, яке вони чули від Нього впродовж трьох років Його земної місії.
Коли закінчилися тих сорок днів, каже нам Божественне Євангеліє, Христос привів своїх учнів на Галилейську гору, а відтак поблагословив їх і вознісся на небо перед їхніми очима.
Конкретне місце вознесіння Ісуса Христа залишається одним з елементів дослідження, бо в Єрусалимі є ця гора, із якої Спаситель вознісся на небо.
Вознесіння є дорогою повернення Сина Божого до Отця
Ми повинні усвідомити, що Христос ще перед своїми страстями на Тайній вечері говорив своїм учням: «Ще трошки і ви Мене побачите… Я йду до Отця». Це означає, що Його входження у страсті, смерть і Воскресіння є дорогою повернення до тієї слави, яку Він мав у свого Отця ще перед створенням світу. Ця дорога вознесіння є начебто вороттям Сина до лона Отця, вороттям туди, звідки Він прийшов до своїх учнів. І це вознесіння має також дуже велике значення для кожної людини сьогодні.
Христос, один раз воплотившись, назавжди увібрав у свою Божественну природу людську природу. Він із душею і тілом, із тим прославленим тілом, яке мало на собі знаки розп’яття, муки і страждання, повернувся назад — до лона свого Отця, звідки прийшов до нас.
Що таке небо?
Небо, про яке ми чуємо сьогодні, — адже Ісус вознісся від нас на небо, — не є якимсь місцем, не є якоюсь стратосферною чи географічною точкою. Поняття «небо» ми розуміємо як сопричастя, єдність людини з Богом. Возносячись на небо, Христос показує мету, а відтак кінець людського життя, звершення, завершення своєї земної місії.
Що таке правиця Отця?
Чим же є правиця, про яку ми чуємо? Адже Христос вознісся на небо і возсів праворуч Отця. Це пояснює нам святий Іван Дамаскин, кажучи, що тут «правиця» вживається не на позначення місця — справа чи зліва від особи Бога Отця. У такий спосіб говорити про Божу правицю навіть небезпечно, зауважує Іван Дамаскин. Правиця Отця — це та віковічна, предвічна Божа слава, до якої у своєму вознесінні повертається наш Господь і Спаситель. Це слава, про яку ми чуємо з Його вуст, яку Він мав перед створенням світу.
Отож Христос, возносячись від нас на небо, показує, що Він є водночас Богом і людиною, і в Його вознесінні прославляється людська природа.
Вознесіння вказує на остаточне покликання кожної людини
Вознесіння — це також образ, вказівка, відкриття правди про наше остаточне покликання, про покликання кожної людини. Адже Христос вознісся на небо і ввів по правиці Бога Отця, у небесну славу, людину, людську природу. Наблизив людину до Бога у своїй Божественній особі.
Важливо також збагнути, що у своєму вознесінні Бог не покинув нас, своїх учнів, своєї Церкви, людства, а далі перебуває з нами. Він возсідає у своїй славі праворуч Бога Отця, але присутній серед нас у своїй Церкві, у її Святих Таїнствах, зокрема у Святому Таїнстві Євхаристії, таїнстві Тіла і Крові нашого Спасителя.
Водночас Він кличе нас дбати про те, що є вгорі. Бажає показати нам, що призначення людини — розділити з Ним у лоні Пресвятої Трійці вічне життя.
Святий апостол Павло в Посланні до колосян каже нам таке: «А коли ви з Христом воскресли, то шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога Отця. Думайте про горішнє, а не про земне, бо ви померли [у Тайні Хрещення. — Блаженніший Святослав] і життя ваше поховане з Христом у Бозі. Коли ж Христос, ваше життя, з’явиться, тоді й ви з Ним з’явитесь у славі».
Отже, у своєму вознесінні Господь пішов підготувати нам місце, як Він сказав до своїх апостолів. Вознісшись на небеса і сівши праворуч Бога Отця, Він відкрив небеса для кожної людини, яка вірить у Його Воскресіння і вознесіння.
Нехай всемилостивий Господь допоможе нам відкрити наше життя, яке заховане у Христі і сьогодні возсідає по правиці Бога Отця; нехай допоможе відкрити нам у постаті Сина Божого покликання до небесної, вічної слави кожної людини, кожного з нас! Бо кожен із нас покликаний розділити те сидіння праворуч Бога Отця в Сині, яке нам підготоване від створення світу.
† Святослав,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
Дорогі в Христі брати і сестри, продовжуємо нашу захопливу мандрівку «Символом віри», який ми отримали від апостолів через отців Вселенських соборів у Нікеї та Царгороді. Сьогодні роздумаємо над сьомим членом «Символу віри», який каже, що той Господь, у якого ми віруємо, знову прийде в славі судити живих і мертвих, а Його царству не буде кінця. Що означають ці слова? Який зміст нашому життю, нашій мандрівці до неба цей «Символ віри» освітлює і надає?
Церква вірить у другий славний прихід Христа від початку
Віра в те, що Христос повернеться, знову прийде у славі, є одним із важливих елементів первісної віри ранньої Церкви. Відходячи на небо, Він обіцяв своїм апостолам, що знову прийде і вони Його побачать.
Воплотившись, Ісус Христос прийшов до нас у вигляді останнього серед людей — покірного слуги, який віддає своє життя як викуп за багатьох. Натомість у славному другому пришесті Він прийде з тріумфом, з усією славою, яку мав перед створенням світу і до якої повернувся у своєму вознесінні, засівши праворуч Отця.
Христос прийде, але Він і вже приходить
Поняття «прийде» має цікаве і глибоке значення. Старослов’янське слово «гряде», із грецької «ерхоменон», має два значення. З одного боку, Христос уже приходить, але з іншого — ще прийде. Він вже йде, але остаточно прийде в славі, і Його славний прихід буде знаком завершення історії, людства, світу і всього створіння.
Його приходу вже сьогодні необхідно очікувати. Не можна думати: Він колись прийде. Його приходу треба чекати щодня. Бо саме тоді, коли ви найменше сподіваєтеся, прийде Син Чоловічий. Так сказав Христос своїм учням і апостолам. Він навмисне не відкрив своїм учням, коли прийде, кажучи, що цього ніхто не знає, навіть Син у своєму упокореному воплоченні, знає тільки один Отець.
Отже, Христос заохочує нас чекати Його щодня, завжди бути готовим, що ця хвилина, цей день може бути останнім, у якому звершиться історія всесвіту. Тому ми, з одного боку, ісповідуємо, що Він уже приходить, а з іншого — очікуємо на Його друге і славне пришестя.
Про другий прихід Спасителя в книзі Одкровення
Слова, що наш Господь є грядущим, який ось приходить, ми знаходимо в книзі Одкровення: «Ось приходить із хмарами і побачить його кожне око, і ті, що його прокололи, і возплачуть за ним усі племена землі. Так, амінь. Я — Альфа і Омега, початок і кінець — говорить Господь Бог, хто єсть, і хто був, і хто приходить, Вседержитель» (Одкр. 1, 7–8).
А з іншого боку, своїм святим життям, навіть своїм мучеництвом Христова Церква як Господня наречена підготовляє другий і славний прихід Христовий і його начебто викликає та наближає. На завершення книги Одкровення чуємо такі слова: «Свідчу я кожному, хто чує слова пророцтва книги цієї: якщо хто приложить до них щось, приложить Бог на нього кари, які записані в книзі цій… І дух, і наречена говорять: Прийди! І хто чує, нехай каже: Прийди! Хто спраглий, нехай приходить; хто бажає, нехай бере воду життя даром» (Одкр. 22, 18. 17).
Другий прихід Ісуса Христа буде моментом суду
Друге і славне пришестя нашого Спасителя буде моментом суду. Ми кажемо: «Вдруге прийде у славі судити живих і мертвих». Коли мова йде про кінець світу, багатьом спадає на думку, як синонім до цієї події, слово «апокаліпсис». Дехто гадає, що це буде катастрофа, знищення всього. Проте «Символ віри», який ми розглядаємо, каже нам щось протилежне: кінець світу буде виявом повноти життя; суд, про який мовиться, буде моментом остаточного і повного вияву істини, правди про Бога, про світ і про кожного з нас.
Суд буде виявом правди
Остаточний суд, як вияв правди, є дуже важливим моментом, тому що він вже почався, коли Христос прийшов воплотившись. Але остаточно вся правда, момент, коли ми пізнаємо все про всіх, настане під час Його другого і славного пришестя. Коли Христос прийде у славі — усе тайне стане явним.
Очевидно, для віруючих людей, які очікують другого і славного приходу Христа і які до нього готуються, це завершення історії буде не страшним, а радісним, славним, — буде моментом визволення, благословення і початком великої радості, як для живих, так і для померлих.
Але для злочинців, для грішників, для тих, що не хочуть правди в цьому житті, її зневажають або нею маніпулюють, живуть у неправді, чинять зло, вияв правди, напевно, стане страшним засудом, який вже не можна буде змінити.
Моментом страшного суду буде вияв наших діл. І те добре, що ми в житті зробили, оправдає нас і відкриє перед нами радісну вічність. Однак те зло, що ми вчинили одному з найменших, про яких говорить нам Христос, буде причиною нашого засуду на цьому остаточному, повному, для декого, можливо, навіть страшному, суді.
І тут побачимо Христа, який є Початком і Кінцем, Альфою і Омегою.
Нехай для нас щоденне очікування Христа в славі буде часом надії, перемоги, радості, тому що момент Його славного і другого пришестя стане відкриттям прославленого стану людини, початком Небесного Царства, якому не буде кінця. Ось як про це говорить св. Василій Великий: «Небесне Царство, небо — це країна живих, де немає ночі, де немає сну — образу смерті, де нема ні їжі, ні пиття — підпори нашої немочі, де немає недуги, болів, ліків, судів, торгівлі, ремесла, грошей, що є початком всякого лиха, де немає воєн — кореня ненависті. А є країна живих, що не вмерли через гріх, а живуть істинним життям у Христі Ісусі».
† Святослав,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
Дорогі брати і сестри, продовжуємо нашу мандрівку членами нікейсько-царгородського «Символу віри», який передає нам основні правди віри апостолів і Передання святої Вселенської Церкви. Сьогодні запрошую вас роздумати над восьмим членом «Символу віри», який каже: «[Вірую] І в Духа Святого, Господа животворящого, що від Отця ісходить, що з Отцем і Сином рівнопоклоняємий і рівнославимий, що говорив через пророків».
Святий Дух є третьою особою Пресвятої Трійці
Цей восьмий член «Символу віри» скеровує нашу увагу до третьої особи Пресвятої Трійці — Святого Духа. Спитаймо себе: ким є Святий Дух? На це запитання потрібно дати просту, але чітку відповідь, що Дух Святий є третьою особою Пресвятої Трійці. Дух Святий є Богом, Божественною особою. Якраз саме Царгородський Вселенський Собор (381 рік) урочисто ствердив і проголосив віру апостолів у божество Святого Духа. Тому ми в нашому звичному славослов’ї промовляємо: «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові». А «Символ віри» каже нам, що Він є з Отцем і Сином рівнославимий, тобто Йому належить та сама слава, та сама честь і те саме поклоніння, які ми чинимо і Отцю, і Синові.
Святий Дух є Утішителем
Дух Святий є Утішителем, якого Христос посилає нам і якого зіслав у п’ятдесятий день після свого воскресіння на апостолів. П’ятдесятниця була днем, моментом повного виливання, як каже пророк Йоіл, «на всяке тіло Божественного, Божого Духа» (див. Ді. 2, 17–18). Божий Дух вводить людину у спілкування із Сином і Святим Духом. Божий Дух визволяє людину з її гріховного самозакритття, ізоляції та самотності і вводить її у спілкування із Пресвятою Трійцею.
Святий Дух є подателем життя
Важливо усвідомити, що Дух Святий є подателем життя, животворний. Бо все, що живе, усе, що дихає, усе, що має у собі цю життєву силу, отримує її, живе і розвивається завдяки благодаті Святого Духа. Дух Святий, як третя Божа особа, передає людині і всьому створінню божественну благодать, тю життєдайну Божу силу, яка підтримує в бутті та існуванні все, що живе та існує.
Звідки походить Святий Дух?
Ми повинні сьогодні з’ясувати ще одне важливе запитання: звідки, від кого походить той Дух Святий, який нам подається? «Символ віри» каже, що єдиним джерелом Святого Духа, єдиноначаллям Пресвятої Трійці є особа Бога Отця. Дух Святий ісходить від Отця, але подається нам через Сина. Для того щоб підкреслити божество Сина Божого у спорах з аріанами, Латинська Церква навіть додала окремий вислів, «філіокве», що Божий Син від Отця подає нам Святого Духа. Цей Дух приходить до нас від Отця і Сина.
Святий Дух освячує людину
Дух Святий є освячувальною силою. Він надає людині певних прикмет, рис, які належать лише одному святому Богові. Благодать Святого Духа уподібнює людину до Бога, — людину, яка була створена на образ Божий і повинна була відновлювати, здобувати подобу Божу.
Дух Святий нас освячує. Він приносить людині певні риси, прикмети, які уподібнюють її до святості самого Бога. Тими прикметами ми часто називаємо дари Святого Духа. Які ж є дари Святого Духа? Мудрість, розум, знання, рада, кріпость, побожність і боязнь Божа, або острах Господній.
Без Святого Духа нема духовного життя
Немає духовного життя без Святого Духа. Пам’ятаймо про це. Інколи ми думаємо, що духовне — це нематеріальне, те, що суперечить тілесності, видимому світові. Насправді це не так. Духовним є те, що помазане, сповнене Святим Духом. Він приходить, щоб нам, людям, які є істотами, що живуть у видимому, тілесному світі, дати ознаки духовного життя, божественну святість, обожествити нас. Людина створена, щоб бути храмом Святого Духа.
Що таке хула на Святого Духа, яка не проститься людині?
Дух Святий є теж даром божественної любові. Ісус Христос застерігає нас від однієї дуже великої трагедії, яка може спіткати людину, — гріха супроти Святого Духа. Каже Христос: «Усякий гріх прощається, скільки б люди не хулили Сина Чоловічого, проститься їм. Але гріх проти Духа Святого, хула на Духа Святого не проститься ні в тому віці, ні в майбутньому» (Мт. 12, 31–32).
Що означають ці Христові слова перестороги людини стосовно Святого Духа, третьої особи Пресвятої Трійці? Дух Святий подається нам як дар божественної любові, але людина може своєю відмовою не прийняти цього дару, своїми гріхами, злом обмежити дію Святого Духа у своєму житті або остаточно вигнати благодать Святого Духа зі свого життя та серця.
Христова Церква навчає, що існують такі вчинки, які можна назвати гріхами проти Святого Духа. Катехизм нашої Церкви перелічує шість гріхів проти Святого Духа: надмірна надія на Боже милосердя, безнадійність на Боже милосердя, спротив пізнанню правд християнської віри, завидування ближньому на Божу благодать, закаменілість щодо гріхів і спасенних упімнень, нерозкаяність аж до смерті.
Для того щоб уникнути небезпек допущення таких гріхів, плекаймо в собі молитву, яка є ознакою присутності в нас Святого Духа. Ця третя Божа особа не є бездіяльною і безмовною. Апостол Павло каже, що Бог Отець влив у наші серця через свого Сина Духа усиновлення, який кличе з нашого нутра, кажучи до Отця: «Авва, Отче». Тому ми разом молимося до Святого Духа: «Царю Небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш, скарбе дібр і життя подателю, прийди, і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші».
† Святослав,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
Дорогі в Христі брати і сестри, минулого розу ми роздумували над восьмим членом «Символу віри», у якому ісповідуємо божество Святого Духа. Ми відкривали Його освячувальну дію в житті людини, говорили про Його благодать.
Сьогодні розглянемо дев’ятий член «Символу віри», який є наче плодом дії Духа Святого в історії людства та всесвіту і який нам каже: «Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву».
Церква — плід дії Святого Духа
Церква Христова є плодом П’ятдесятниці, як про це навчає наш праведний митрополит Андрей Шептицький. Церква Христова є плодом дії Святого Духа в історії людства. Для того щоб розпочати розмову про Церкву, я хотів би процитувати слова святого Єфрема Сиріна, який про ті ознаки діяльності Святого Духа в історії людства говорить так: «Вогонь і Дух були в лоні, що тебе носило, вогонь і Дух були в ріці, де тебе охрестили, вогонь і Дух є у Хрещенні, і в хлібі, і в чаші є вогонь і є Дух. У твоєму хлібі живе Дух, котрого не можна спожити, у твоєму вині горить вогонь, котрого не можна випити. Дух у твоєму хлібі, вогонь у твоєму вині — це великі чуда, що їх приймають наші уста». Святий Єфрем Сирін говорить про вогонь Святого Духа, який усе оживляє, дає всьому життя. Однак лоно, яке нас носило, ріка, у якій ми охрестилися, вогонь у хлібі й вині, який споживаємо, — це Таїнства Христової Церкви, плід дії Святого Духа, що його сьогодні нам так глибоко описує цей отець Церкви. Що ж таке Церква, у якій той Дух горить? Що таке Церква, на якій той Дух спочиває? Що цей Дух чинить?
Церква — Божий народ
Слово «церква» («еклезія») означає зібрання людей, яких Отець кличе, Син спасає, відкупляє, а Дух Святий освячує. Церква — це спільнота скликаних Богом, відкуплених Христовою Кров’ю і освячених Духом Святим людей. Тому Церкву ми ще називаємо Божим народом, який Господь Бог собі збирає як таїнство єдності всього людського роду. Церква — це спільнота відкуплених, покликаних, спасенних, освячених Святим Духом людей. Ознакою, або видимим уприсутненням, видимою іконою Святого Духа є єдність Церкви. Щоразу, коли ми збираємося, єднаємося, разом причащаємося одного Тіла і однієї Крові, однієї чаші і одного хліба нашого Спасителя, ми тоді начебто відтворюємо цю ікону єдності людського роду, якого збирає Отець, а Дух Святий освячує, але осердям є Тіло і Кров нашого Спасителя. Це відбувається, коли ми бачимо образ тієї Церкви, яка збирається, — під час Божественної Літургії. Адже інколи, коли ми кажемо, що йдемо до церкви, то передусім це означає, що йдемо творити спільноту, ідемо показати себе членами того Божого народу, якого скликає в певний день, а особливо в неділю, наш Небесний Отець.
Церква — Тіло Христове
Церкву ми ще називаємо Тілом Христовим, бо вона є продовженням у часі і просторі таїнства воплочення Божого Сина. Звемо її теж Нареченою, Невістою Христовою — так каже апостол Павло. Коли йдеться про єдність і зв’язок спасенного людства з Пресвятою Трійцею, то ми називаємо Церкву і таїнством спасіння, яке відкриває і чинить в історії людства Отець через Сина в Дусі Святому.
Церква — одна
«Символ віри», який ми розглядаємо, перераховує чотири ознаки такої Церкви: одна, свята, соборна й апостольська. Христос заснував одну Церкву і, як чуємо, вона є єдністю, таїнством об’єднання усього людського роду. Церква єдина з огляду на джерело того єднання, бо є «один Бог, одна віра й одне хрещення», як каже нам апостол Павло. Інколи ми бачимо Церкву в її історичному прояві як поділену на різні конфесії. Але це ознака гріха людини проти дії Святого Духа. Усякі поділи, розколи є раною на Тілі Христовому. Однак Церква єдина не через здатність людей єднатися, а з огляду на єдиного Отця, єдиного Сина, єдиного Духа Святого, який кличе всіх до єдності в Христовій Церкві.
Церква — свята
Церква Христова свята не тому, що всі, хто належить до цієї спільноти Божого народу, є святими, але тому, що в тій спільноті, у тому Тілі присутній єдиний святий — Господь Бог. Ми читаємо в книзі пророка Осії: «Бо Я Бог, не людина, святий посеред тебе». І саме присутність святого Бога посеред спільноти Церкви є джерелом її святості. Тому Церква свята. Святість Бога — джерело святості Церкви. Апостол Павло каже нам у Посланні до ефесян: «Христос полюбив Церкву і видав себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зі словом, щоб появити собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чогось подібного, але щоб була свята і непорочна».
Церква є теж простором, спільнотою зростання у святості кожної людини, яка стає членом цієї спільноти. Бо саме благодать Святого Духа, яка спочиває на тій спільноті, слугує джерелом освячення кожної людини. Церква, яка обіймає у своєму лоні також грішників, є святою, але водночас, як спільнота людей, потребує очищення. Тож святість Христової Церкви, святість святих Христової Церкви — це сяйво святості єдиного Бога.
Церква — соборна
Церква — соборна. Це означає, що вона є Церквою для всіх, Церквою вселенською, Церквою універсальною, яка покликає до цього таїнства єдності всі народи, різні культури і мови в різних частинах земної кулі. Соборність Церкви можна побачити тоді, коли ми разом збираємося довкола Таїнства Пресвятої Євхаристії, коли християни разом збираються на своїх місцевих Соборах або коли єпископи з усього світу збираються разом на Вселенському Соборі.
Христос забажав, щоб апостол Петро був служителем єдності соборної Церкви. Тому місія, роль апостола Петра та його наступників у вселенській Церкві (ми ще називаємо її Католицькою Церквою) є особливою. Свого часу Христос сказав до Петра: «Петре, Петре, диявол захотів вас пересіяти, як пшеницю, але Я молився за тебе, щоб не зменшилася віра твоя, і щоб ти, навернувшись, утвердив, укріпив у вірі братів твоїх». Отож особливий дар, який залишив Господь Ісус Христос на служіння Вселенської Церкви апостолові Петрові, означає бути першим у наверненні, бути «каменем віри», бути тим, який утверджує в апостольській вірі кожного християнина всіх часів і народів.
Церква — апостольська
Церква — апостольська. Це означає, що вона не тільки береже пам’ять про апостолів, їхню віру, те вчення, яке вони отримали від Ісуса Христа, передає усе це непошкодженим, не загубленим, не зменшеним аж до сьогодні і робитиме це аж до кінця віку, а й збирає і зберігає апостольське передання. Наступниками апостолів є єпископи, які отримали апостольське передання, апостольське рукоположення. Апостоли поклали руки на перших єпископів, а відтак це рукоположення, ця апостольська неперервність сьогодні присутня в Христовій Церкві через єпископів, наступників апостолів.
Кожен єпископ має три головних завдання. Перше — навчати, тобто бути вчителем істинної, православної віри, яку ми отримали від апостолів, і бути головним проповідником та його автентичним інтерпретатором Божественного Євангелія. Це він здійснює завдяки благодаті Святого Духа, яка спочила на апостолах, а відтак передається до сьогодні у Христовій Церкві. Друге завдання — це освячувати Божий народ. Сила Святого Духа через служіння єпископа здійснюється у сімох Таїнствах Церкви: Хрещенні, Миропомазанні, Євхаристії, Покаянні, Єлеопомазанні, Священстві і Подружжі. Також єпископ має завдання управляти Божим народом, тобто бути служителем його єдності у своїй єпархії, місцевій Церкві і водночас бути служителем, що скеровує до єдиного Бога, Творця і Спасителя ту спільноту, яку Христос повірив йому доглядати як пастиреві і за яку він має скласти звіт на Христовому Страшному суді.
Миряни — найбільша частина Церкви
Як ми вже говорили, Церква Христова — це не тільки ієрархія, не тільки священнослужителі. Церква Христова — це спільнота, найбільшою частиною якої є миряни. Миряни — це віруючі люди, які були охрещені, прийняли дар Святого Духа в Таїнстві Миропомазання і які своєю місією, своїм життям покликані проповідувати Боже Слово серед цього світу, там, де вони живуть, працюють, виконуючи свої професійні обов’язки та різні служіння.
Апостольське спадкоємство, яке в собі несуть наступники апостолів, єпископи, — це ніщо інше, як служіння для того, щоб миряни могли втішатися отриманою повнотою благодатей Святого Духа. Кожен мирянин є особою, яка бере участь у потрійній місії Ісуса Христа. Ми кажемо, що Ісус Христос був водночас священником, пророком і царем.
Як цар, Він приніс Царство Боже посеред нас. У Ньому і через Нього Бог присутній серед свого народу. Миряни беруть участь у царській гідності й царському служінні Ісуса Христа, тому що вони уприсутнюють Бога серед людей, у тому світу, у якому живуть і працюють.
Миряни беруть участь і в пророчій функції служіння Ісуса Христа, бо пророк — це той, що проголошує Боже Слово і скеровує його до людини того часу, у якому живе мирянин. Тому силою пророчої місії кожен мирянин повинен слухати і проповідувати своїм словом і життям Слово Божественної істини, Божественного Євангелія.
Кожен охрещений також бере участь у священничій місії Ісуса Христа. Ми вживаємо вислів «загальне священство мирян», бо кажемо, що Христос був священником, жертвою і престолом. У нашій Літургії є такі слова: «Самі себе, і один одного, і все життя наше Христу-Богові віддаймо». Ці слова найкраще окреслюють загальне священство мирян. Адже мирянин сам себе повинен пожертвувати на служіння Богові. Сам себе він жертвує для того, щоб Божа правда, істина, Христова віра передавалася в цьому світі і щоб у такий спосіб поширювалося на землі Царство Боже.
Нехай Христова Церква, єдина, свята, соборна й апостольська, у яку ми віримо, буде джерелом нашого спасіння. Святий Кипріян навчав: «Ніхто не може мати Бога за Батька, якщо не має Церкву за матір свою».
† Святослав,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
Дорогі в Христі брати і сестри, продовжуємо нашу духовну мандрівку, вивчаючи члени нашого «Символу віри». Сьогодні розглянемо його десятий член, який каже, що ми віримо в одне Хрещення на відпущення гріхів.
Тут дуже важливо зауважити, що в цьому одному члені ми маємо начебто дві частини. З одного боку, Церква нас вчить про те, що ми віримо в одне Хрещення, не два, не кілька, а з іншого — що існує відпущення гріхів. Віра у відпущення, прощення гріхів Богом є дуже важливим елементом нашої християнської віри і нашого духовного життя. Отож що таке Хрещення? Яке місце воно займає в житті кожної людини? Що означає бути охрещеним?
Завдання Христових учнів
Зі святих Євангелій ми знаємо, що Ісус Христос після свого воскресіння, ще перед вознесінням на небо, дає своїм апостолам завдання, посилає їх на місію. Слово «апостол» означає «посланець». Осердям цієї місії є проповідь Божого Слова: «Ідіть і зробіть учнями усі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Такі слова читаємо у Євангелії від Матея (28, 19). Христос каже, що ми, як учні Христа, повинні не лише слухати Боже Слово, а і його проповідувати та передавати.
Завданням апостолів є також уділяти Таїнство Хрещення в ім’я трьох осіб Пресвятої Трійці. Євангелист Марко додає, що Христос каже своїм учням: «Той, хто охреститься, буде спасенний, а той, хто не охреститься, буде осуджений» (16, 16). Отож, Хрещення в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа є начебто першим визначенням, хто такий християнин, хто такий учень Христовий. Християнин — це охрещена в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа особа. Таїнство Хрещення є першим Таїнством, яке уділяє Христова Церква своїм дітям. Його ще називають Таїнством утаємничення, яке впроваджує людину в життя Христової Церкви, робить членом Церкви як Христового Тіла.
Віра веде до Хрещення
Замало повірити в те Боже Слово, у того Бога, який мені в цьому Слові об’являється. Віра веде до Хрещення. Віра — це дія людини. Ми віримо, відкриваючись до Бога, а Хрещення — це дія Бога. Бог діє через своїх апостолів, учнів, а змістом цієї Божої дії є участь людини в пасхальному таїнстві Ісуса Христа.
Хрещення — нове народження людини від Бога
У Євангелії від Івана Таїнство Хрещення називається Таїнством народження людини від Бога. У пролозі цього Євангелія ми чуємо такі слова: «Ті, які прийняли Його [Христа. — Блаженніший Святослав], Він їм дав владу синами Божими статися, які ні від плоті, ні від крові, але від Бога народилися» (1, 13). Отож, Хрещення — це нове народження людини від Бога.
В іншому місці, у розмові з Никодимом, Христос виразно навчає: «Ніхто, хто не народився з води і Духа, не увійде в Царство Небесне» (Ів. 3, 3). Іншими словами, щоб бути християнином, замало лише прагнути до Бога, замало лише людського зусилля. Щоб бути християнином, треба прийняти Божу дію. Господь має мене народити з води і Духа як свого Сина чи свою доньку.
Таїнство нового створення людини
Апостол Павло називає Таїнство Хрещення Таїнством нового створення людини. Святий Іван Золотоустий про Хрещення говорить у символічний спосіб: якщо ми маємо золоту чашу, яка була забруднена і понищена, і хочемо привести її до первісного вигляду, то її замало обмити, натомість необхідно наново створити. Цю чашу потрібно знову покласти у вогонь, розплавити і вилити. Тоді вона матиме ту саму форму, ті самі риси, буде виготовлена з тієї самої частинки золота, але тепер є новою. Ось таке нове створення відбувається з нами, людьми, у Таїнстві Хрещення.
Таїнства християнського втаємничення
Відповідно до традиції нашої Церкви, Таїнство Хрещення ми уділяємо разом із Таїнством Миропомазання, коли людина отримує через помазання святим миром благодать Святого Духа. Хрещення і Миропомазання дають нам можливість приймати Тіло і Кров Христа — Таїнство Євхаристії. І цих три Таїнства ми називаємо Таїнствами християнського втаємничення. Відповідно до стародавньої традиції Церкви, їх уділяють разом.
Хто може уділяти Таїнство Хрещення?
Таїнство Хрещення уділяє священнослужитель: єпископ, священник, диякон. Але в небезпеці смерті Таїнство Хрещення може уділяти кожна людина, кожен мирянин. Кожен із вас, хто слухає мене сьогодні, у небезпеці смерті можете хрестити. Слід або занурити новоохрещеного в чисту воду, найкраще свячену, або полити цією водою його голову і промовити слова: «Хрещається слуга Божий чи слуга Божа (і тут вкажіть ім’я цієї особи) в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».
Наслідки Хрещення
Як наслідок Таїнства Хрещення, особі прощається первородний гріх, а також усі особисті гріхи, які ця людина вчинила перед Хрещенням упродовж свого життя. Це Таїнство відпускає нам гріхи.
Таїнство Хрещення залишає на душі християнина незатерту печать сина чи доньки Бога. Тому Таїнство Хрещення можна приймати в житті тільки один раз. Коли хтось когось перехрещує, то зневажає це Таїнство, зневажає благодать Духа Святого, зневажає духовну, історичну традицію Христової Церкви від її початків.
Не Хрещенням водою єдиним… Інші види Хрещення
Ми інколи розрізняємо кілька видів Хрещення. Окрім Хрещення водою, яке зазвичай уділяють у Церкві священнослужителі і яке ми щойно розглянули, в історії Церкви чуємо про Хрещення бажанням. Так ставалося, зокрема в ранні часи християнства, що людина хотіла стати християнином, її ім’я публічно проголошувалося як ім’я тих осіб, які вступають у ряди катехуменів (тих, які готуються до Таїнства Хрещення). З тієї хвилини, коли чиєсь ім’я було проголошене як того, хто бажає прийняти Хрещення, така особа отримувала ім’я «оглашенний». Ми маємо в нашій Літургії окрему єктенію — молитву за оглашенних. Інколи з різних причин ставалося так, що людина, яка хотіла прийняти Хрещення і ім’я якої було проголошене як такої, що прагне цього Таїнства, до самого моменту Хрещення не доживала. Адже урочисті публічні Хрещення відбувалися дуже рідко, в особливі моменти літургійного року. Тоді таку людину Христова Церква вважала християнином і хоронила її відповідно до всіх християнських почестей і обрядів. Такого типу входження в таїнственне життя Церкви, зокрема в західній традиції, було назване «Хрещення бажанням».
Існував ще один вид Хрещення в ранній Церкві — Хрещення кров’ю. Це коли хтось вмирав мученицькою смертю за Христа, не будучи перед тим охрещеним у звичайний спосіб через уділення цього Таїнства в Христовій Церкві єпископом чи священником. Ми знаємо про такі випадки з актів мучеництва.
Таїнство Хрещення — це перше і найважливіше Таїнство входження особи в життя Христової Церкви. Каже апостол Павло: «Усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися. У Таїнстві Хрещення, — продовжує апостол, — ми входимо в Христову смерть, а разом з Ним воскресаємо і вже живемо новим життям» (Пор. Гал. 3, 27).
Відпущення гріхів
«Символ віри» нам говорить також про те, що Таїнство Хрещення невід’ємно пов’язане з відпущенням гріхів. Ми вже говорили про це нове народження з води і Духа, яке очищає людину, робить її новою істотою, робить її сином чи донькою Бога. Віра у відпущення гріхів є одним із центральних меседжів, чи елементів, християнської проповіді від початків Христової Церкви. Був момент, що християни вважали, що після Хрещення людина повинна жити святим життям і не повинна більше грішити. Але так ставалося, що ті, які ставали охрещені, впадали в різні, інколи навіть тяжкі, гріхи. Тоді Церква почала усвідомлювати, що і після Хрещення можливе здійснення віри людини в прощення гріхів. Після прийняття Святого Таїнства Хрещення ми отримуємо відпущення і прощення гріхів у Святому Таїнстві Покаяння-Сповіді.
Отже, як каже апостол Павло, «є один Господь, є одна віра, є одне Хрещення» (Еф. 4, 5), яке робить нас Божими дітьми, причасниками того життя у воскресінні, яким Христос нас наділяє через таїнственне життя Христової Церкви. «Усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися», — співає Христова Церква.
† Святослав,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
Дорогі в Христі брати і сестри, продовжуємо наші роздуми над членами нікейсько-царгородського «Символу віри», який становить осердя, збір головних істин віри нашої Церкви. Сьогодні ми роздумуватимемо над одинадцятим членом «Символу віри»: «Очікую воскресіння мертвих».
Одним із центральних елементів віри Христової Церкви від початків християнства була віра у воскресіння. Ми вже роздумували над воскресінням Ісуса Христа, над тим, що віра в Його воскресіння, властиво, є фундаментом християнського світогляду. «Якщо Христос не воскрес, то марна ваша віра», — каже апостол Павло. Але своїм людським прославленим тілом Він неначе показав, відкрив правду про наше воскресіння. Тому ми, як християни, які віримо у воскресіння Христове, так само віримо у воскресіння кожної людини, у воскресіння кожного Божого сина і Божої доньки.
Смерть не кінець
Воскресіння передусім означає те, що християни ніколи не розглядали смерть як остаточну подію, як кінець. Смерть — це лише якийсь етап в історії кожної людини. Смерть — це момент, коли душа людини розлучається з тілом, як це вчила рання Церква. Людське тіло ми вкладаємо до гробу. Ранні учителі Церкви говорили про те, що християни вкладають тіла своїх покійних у землю, як господар засіває зерно в землю. Тіла покійних християн очікують воскресіння, як очікує весни, проростання зерно, що спочиває в родючій землі.
Воскресіння мертвих у Старому Завіті
Про воскресіння мертвих ми читаємо ще в книгах Старого Завіту. Пророк Єзикеїл описує сцену воскресіння мертвих у дуже цікавий, навіть драматичний спосіб. Він описує таке видіння. Це 37-ма глава книги Єзикеїла: «Рука Господня була на мені, і вивів мене Господь у дусі, і поклав мене серед долини; долина ж та була повна костей. Обвів Він мене навкруги них, і ось було їх дуже багато по долині, і всі вони були пресухі. І промовив до мене: Сину Чоловічий, чи оживуть ці кості? Я відповів: Господи Боже, Ти знаєш. Тоді сказав до мене: проречи нам цими кістками і скажи до них: ви, сухі кістки, слухайте слово Господнє. Так говорить Господь Бог до цих костей: Ось я уведу у вас дух, і ви знову оживете. Я обкладу вас жилами, ви проростите тілом, я вкрию вас шкірою, вкладу у вас дух, і знову оживете і зрозумієте, що я — Господь» (Єз. 37, 1–8). І ось те, що пророк чув, стається. І наприкінці каже Господь до нього: «Проречи до духу, проречи, сину чоловічий, і скажи до духу: Так говорить Господь Бог: З чотирьох вітрів прийди, духу, та й подихни на оцих повбиваних, щоб вони ожили. І я прорік, я Він заповів мені; і ввійшов до них дух, і вони ожили та повставали на ноги і сила-силенна люду» (Єз. 37, 9–10).
Воскреснуть усі: одні — для життя, інші — для суду
Воскресіння мертвих — це одних з елементів, який ми всі побачимо наприкінці історії. Воскресіння мертвих — це дія Господа Бога, якою Він знову оживляє людину. Воскреснуть усі, незалежно від того, вірить хтось у воскресіння чи не вірить, хоче хтось воскреснути чи не хоче. Каже Христос до своїх учнів, що на голос ангела всі воскреснуть. Але одні воскреснуть на воскресіння життя, а інші — на воскресіння суду. Наші воскреслі тіла будуть дещо відрізнятись від тіла, яке ми маємо сьогодні, згідно з тим, що ми знаємо про воскресле тіло самого Христа-Спасителя.
Майбутнє воскресіння — це не повернення до життя
Те воскресіння, про яке ми зараз роздумуємо, якого очікуємо, — це не просто оживлення і повернення до земного життя. Воно відрізняється, наприклад, від воскресіння мертвого Лазаря (адже він знову помер) чи воскресіння доньки Яіра з євангельського читання. Воскресіння кожного з нас, про яке зараз чуємо, — це як рух уперед, до вічності. Тоді ми отримаємо прославлене тіло, яке вже не буде підлягати законам простору і часу. Це прославлене тіло вперше показав апостолам воскреслий Христос, який з’явився серед них.
Ми воскреснемо у власних тілах. Адже і прославлене тіло Спасителя мало рани, знаки Його тортур і страждань. Проте це було тіло одухотворене, яке долало замкнені двері, яке долало обмеження часом і простором. Отож воскресіння мертвих — це щось, чого ми очікуємо в останній день історії людства. На запитання, коли воскреснуть мертві, ми відповідаємо: тоді, коли наш Господь Ісус Христос удруге прийде у славі і буде судити живих і мертвих.
Святі Отці про майбутнє воскресіння
Про це воскресле тіло нам говорить апостол Павло такими словами: «Сіється в тлінні, а стає у нетлінні, сіється в безчесті, але стає у славі, сіється в безсиллі, а встає у силі, сіється тіло тваринне, а постає тіло духовне. Мусить-бо це тлінне одягнутися в нетління, і це смертне одягнутися в безсмертя». Святий Григорій Ніський так говорить про це особливе дійство: «Воскресіння мертвих діється силою Божою, силою того Духа, який оживляє мертвих». Воскресіння стається не силою людини чи якогось створіння, як ми чуємо це з цього тексту пророка Єзикеїла. Каже Григорій Ніський: «Бог сам воскрешає з’єднану з Ним людину, спочатку відокремлюючи душу від тіла, а потім з’єднавши їх знову. І так стається загальне спасіння».
Євхаристія — передсмак майбутнього воскресіння
Людина як істота має свій видимий, матеріальний вимір, своє тіло, а так само невидимий вимір, який ми називаємо душею. Воскресіння — це буде відновлення цілісності людини, об’єднання душі і тіла, тих частин, які роз’єдналися в момент смерті. Вони знову об’єднаються в цілість — людину, яка буде покликана до участі в житті вічному. Таке одухотворення тіла ми вже можемо переживати як певний передсмак воскресіння в Таїнстві Пресвятої Євхаристії. Прославлення тіла християнина вже звершується у святому Таїнстві Причастя, коли він єднається з прославленим Христом. Євхаристія згідно з давньою вірою християн — це лік безсмертя проти того, щоб помирати. І наші тіла, як каже Іриней Ліонський, які мають участь у Євхаристії, стають нетлінними, бо мають надію на воскресіння.
† Святослав,
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
Дорогі в Христі брати і сестри, сьогодні ми завершуємо нашу мандрівку через члени «Символу віри» — той збір головних істин християнської віри. Cьогодні ми роздумуватимемо над завершальним, дванадцятим членом «Символу віри», який нам каже, що ми віримо в життя майбутнього віку. Ця остання частина «Символу віри» проголошує, що ми, як створіння, як люди, як Божі сини і доньки, створені не для смерті, а для життя. Ми вже говорили про віру християн у воскресіння і в попередніх наших роздумах.
Майбутній вік — це життя після завершення історії
Але сьогодні «Символ віри» запрошує нас заглянути в майбутнє, у майбутній вік, життя якого не матиме кінця. Цей момент настане після завершення історії людства, усього світу. Ми знаємо про вічність не з досвіду, не з якихось фактів, які могли побачити чи пережити. Світло про майбутній вік дає нам Святе Письмо. Ось, зокрема, книга Одкровення, що відкриває нам цю майбутню вічність, до якої ми покликані і створені, описує її в цікавий і глибокий спосіб. У 21-й главі читаємо: «І побачив я небо нове і землю нову, бо перше небо і перша земля минули, і моря вже нема» (1). У символіці книги Одкровення море пов’язане зі злом. А тут зло зникло, смерті вже більше немає, вона переможена. «І побачив я місто святе Єрусалим, новий Єрусалим, що сходить з неба від Бога, приготований, мов наречена, прикрашена для мужа свого. Почув я від престола голос великий, що говорив: От житло Бога з людьми, і він житиме з ними, вони ж народом його будуть, і сам бог буде з ними, і витре кожну сльозу з очей їхніх, і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло. І сказав той, хто сидить на престолі: От, нове творю все» (Одкр. 21, 2–5 б).
«Бог буде в усьому»
Ми бачимо, що у воскресінні мертвих з людською істотою діється щось цікаве, відкривається якась нова істина, вповні відкривається Божий задум про людину. Водночас відкривається Божий задум не тільки про людину, а й про все Боже сотворіння. Ми чули, що в Тайні Хрещення людина стає новим створінням у Христі. Людина народжується від Бога, з води і Духа, стає Його сином і донькою. А в майбутньому віці таке одухотворення, таке преображення пошириться нас все створене, на всесвіт. Оцей момент такого оновлення всесвіту ми ще чуємо у вигляді фрази «Бог буде весь у всьому».
Щастям людини буде сам Бог
Очевидно, що створіння, для того щоб жити, існувати, потребує отримувати життя від джерела, яким є Господь Бог. І ось у наступній главі Одкровення, 22-й, ми бачимо, що Бог об’являє себе як той, хто буде запевняти людині та всесвіту все необхідне для повноціного життя. Те вічне щастя в майбутньому віці, до якого ми всі покликані, є нічим іншим, як гарантією, що сам Бог буде запевняти людині всі її потреби. Тим вічним щастям, майбутнім віком буде Він сам. Господь Бог буде для нас «усім для всіх».
Ось як про це каже книга Одкровення: «І ніякого прокляття не буде більше. А престол Бога і Агнцям там, і слуги його служитимуть йому, і побачать обличчя його, ім’я його на чолах їхніх. Ночі не буде більше, і не матимуть потреби в світлі світильника і світлі сонця, бо Господь Бог освітлює їх, і царюватимуть на віки вічні» (22, 3–5). Цікаво: сам Бог буде світити замість сонця. Очевидно, що це образна мова, яка говорить, що ми будемо так близько до джерела життя, що нічого нам не бракуватиме. І тому те вічне життя буде участю людини і створіння у вічності самого Бога. І тому тій вічності не буде кінця.
Не буде минулого теперішнього і майбутнього, а буде постійне «зараз»
Нам, людям, важко думати про вічність, тому що ми є істотами, які живуть у часі, просторі; ми звикли розділяти час на минуле, сучасне, майбутнє. Так, вічність є для нас майбутньою, вона ще колись настане. Проте, коли вічність настане, уже не буде колишнього, теперішнього, майбутнього — буде єдине вічне, божественне «зараз», коли ми братимемо участь у житті самого Бога.
Цікаво про цю вічність роздумує і описує її Григорій Ніський, який каже так: «У теперішньому житті є багато речей, потрібних до життя: час, повітря, місце, їжа і пиття, одяг, сонце, світила, проте жодна з них не є Богом, тобто жодна з наших потреб не може цілковито задовольнити, жодна з них не є Богом. А для блаженства, якого ми очікуємо, не потрібно жодної з тих речей, адже божественна природа буде для нас усім і замість усього, даруючи себе відповідно до кожної потреби того життя».
Ми створені для вічності і тут, на землі, готуємося до цієї вічності. Ми покликані до цього блаженства, про це чуємо з уст святого Григорія Ніського. Але горе тим, які відкинуть це блаженство, живучи тут, на землі. Ми живемо на землі, щоб Бога пізнати і полюбити і своїм земним життям підготуватися до участі в майбутньому, вічному житті, у житті самого Бога.
Вічним буде як блаженство покликаних, так і мука тих, хто від нього відмовиться
Однак вічним буде як блаженство, до якого ми покликані, так, на жаль, вічною буде мука для тих, хто відмовиться від запрошення до вічного щастя, яке Господь Бог нам відкриває. Господь хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини. Він нам підготував те царство, блаженство майбутнього віку ще перед створенням світу, ще перед тим як створив світ і людину. Він кличе нас успадкувати те царство. Каже: «Прийдіть, благословенні Отця мого, і унаслідуйте царство, яке підготоване вам від створення світу».
Отож не відкидаймо цього запрошення! Бо час, яким ми живемо тут, на землі, є короткий, його не можна порівняти з вічністю майбутнього віку. Час на землі, сімдесят чи сто років, — це лише якась мить, що минає з вічністю, до якої ми покликані та якої очікуємо. Нехай для кожного з нас, що віримо, для кожного з нас, що очікуємо, для кожного з нас, що надіємося, ця вічність буде блаженною і щасливою. Саме надія на вічне блаженство, на вічне життя в Богові є змістом християнської надії, яка ніколи нас не підведе. Нехай та надія, те очікування життя майбутнього віку буде силою християнина подолати всі невигоди, усі труднощі нашого земного життя, бо блаженна вічність на усіх нас чекає.
Значення слова «символ»
Слово «символ» є грецького походження і означає «об’єднувати», «складати разом». Слово «символ» вживалося в ранніх віках християнства для того, щоб можна було зрозуміти, ким є особа, з якою я спілкуюся. Коли хтось хотів себе відрекомендувати таким, що належить до тієї самої християнської спільноти, до тієї самої Церкви, мусів представити свій символ віри.
Слово «символ» дослівно означає з’єднання разом, відновлення цілісності зламаної печаті. Коли ламається печать, одна особа отримує одну половину, інша — другу половину, і для того, щоб можна було себе відрекомендувати, а відтак визнати себе членом тієї самої дійсності, тих дві частини єдиної печаті намагалися з’єднати разом. Якщо вони співпадали, це був знак ідентифікації особи, яка вірить в те саме, у що вірю я.
Подібно вчинялося, беручи до рук монету, яку розбивалося на дві частини. Відтак інша особа, щоб себе ідентифікувати, прикладала другу частину цієї монети, яка, складаючись, показувала, що справді вона є частиною тієї цілої монети, і таким чином вона є єдиної з тобою Церкви, віри, ісповіді в єдиного Бога.
Цікаво, що подібний спосіб ідентифікації незнаної часом особи вживали наші священники і єпископи і священники у підпільній Церкві, коли потрібно було прийняти особу, яку ти особисто, можливо, і не знав, але, прикладаючи свою частину цього символу, вона представляла себе людиною, до тієї самої спільноти, в якій живеш і дієш ти.
Символом віри людину вводили в таїнство християнської віри
Символи віри були певними способами введення людини в таїнства християнської віри, готуючи її до Хрещення. Символ віри завжди був хрещальним символом, який коротко підсумовував усі найголовніші істини, найважливіші правди, в які вірить справжній християнин. Перед тайною Хрещення у ранніх віках християнства відбувався обряд передавання Символу віри. Якраз цей обряд передавання короткого викладу головної суті християнської віри називався моментом передання або традиції. Слово «церковна традиція» походить з обряду передачі Символу віри тому, хто готується прийняти тайну Хрещення. Усі ранні Церкви мали такі короткі виклади, які підсумовували, у що ж вірить Христова Церква. Кожна рання Церква мала свій спосіб, як підсумувати цю віру і передати тому, хто хреститься.
Святий Кирило Єрусалимський, великий учитель і проповідник передхрещальних катехиз Єрусалимської Церкви IV століття, говорить, що Символ віри є подібний до зерна гірчиці, того зерна, яке у собі, будучи навіть маленьким, має зародок повноти християнської віри; коротко передає, пояснює новоохрещеному всі ті найважливіші істини, в які вірить Христова Церква.
Нікейсько-Царгородський Символ віри або молитва «Вірую»
Ми сьогодні користуємося в наших богослужіннях, а відтак передаємо тим, хто приймає тайну Хрещення у нашій Церкві сьогодні Символ віри, який є відомий як Нікейсько-Царгородський символ віри. З розвитком Христової Церкви, з розвитком її життя, Церква повинна була щораз то глибше пояснювати, у що вона вірить, часом навіть спростовуючи різні помилки, відповідаючи на різні закиди, а то і поборюючи різнорідні єресі. Якраз Нікейсько-Царгородський Символ віри був сформований на двох Вселенських соборах, коли всі ранні помісні Церкви, зібравшись разом, співставили між собою свої хрещальні символи віри. Вони не просто співставили, але випрацювали єдиний Символ віри, який би міг ідентифікувати в нових обставинах члена Христової Вселенської Церкви. Отож, можемо сказати, що хто сьогодні ісповідує той символ віри, який ми отримали від ранньої Церкви через вселенські собори, зокрема Нікейський і Царгородський IV століття, вірить точно так само, як вірили апостоли, як вірила Пречиста Діва Марія, як вірили ранні християни. І в тому Символі віри, ми можемо сьогодні перейняти повноту апостольської традиції і показати, що наша віра співпадає, з’єднується з вірою християнської Церкви так, як дві частини єдиної печаті, дві частини єдиної монети, як повнота вселенської віри Христової Церкви.
Нікейсько-Царгородський Символ віри передає нам ті головні елементи — Трійці і воплочення Божого Сина, — про які ми говорили від самого початку.
Нікейсько-Царгородський Символ віри має 12 членів, тобто 12 частин, в яких ми визнаємо 6 головних елементів Христової віри. Ми ісповідуємо віру в Трійцю — Отця і Сина, і Святого Духа. Ми ісповідуємо нашу віру в єдину, святу, соборну і апостольську Церкву. Ми ісповідуємо нашу віру в єдине хрещення на відпущення гріхів. І ми ісповідуємо нашу віру в очікування другого і славного приходу Ісуса Христа, воскресіння мертвих і життя майбутнього віку.
Отож сьогоднішній наш Символ віри підсумовує і передає нам те, що Христова Церква перейняла від апостолів, передала незмінним і уточненим до наших днів для того, щоб ми мали правдиве розуміння і могли пізнати того Бога, якого об’явив нам Син Ісус Христос силою і діянням Святого Духа, — нашого єдиного Бога у трьох особах.
В нашому Символі віри, можна сказати, ми з вами не просто переймаємо цю віру, але й намагаємося її пізнати і у ній зростати. Ми урочисто співаємо цей Символ віри як молитву «Вірую» під час Божественної Літургії. У наступних наших роздумах ми намагатимемося глибше пізнати 12 членів Символу віри і краще збагнути те Боже об’явлення, ті істини нашої віри, які нам передані у ньому.
Катехизи Глави і Отця УГКЦ Блаженнішого Святослава зі серії #доступно_про_важливе»